ВЕРЕЧАНСЬКІ ПОСИДЕНЬКИ

Христос рождається в Карпатській Україні У шумі пралісу старих могутніх гір, І верховинські янголи-вітри стодзвінні Співають «Слава в вишніх Богу» аж до зір.                                                                                        «Українське Різдво» Зореслав

            Історія, традиції та обряди  формують еліту народу,  засвідчують промінець надії на краще майбуття. Бути осередком, який дбайливо зберігає  минуле села повинна сільська бібліотека. Для більш ефективного виконання покладених завдань, сільська книгозбірня співпрацює з усіма установами та жителями села. Тому проведення чергового засідання фольклорного колективу «Веречанка» у бібліотеці стало закономірністю.

Зовсім не зимова погода: плюсова температура, багнюка  під ногами, не впливає на настрій «веречанок». На душах у них світло і радісно, сьогодні ввечері перше у цьому році  засідання. Святково прикрашений зал бібліотеки чекає гостей.

Нині мало кого на Закарпатті  і в Україні можна здивувати вертепом. В гонитві за примарною славою багато хто намагається «донести» до народу його традиції. Довести  свою самобутність доволі  складно, але наш фольклорний колектив з честю, вже багато років, справляється з цією задачею. Знаючи верхньоворітців, кожен скаже, що це самобутні і неповторні  особистості.  «Веречанка» ненав’язливо і водночас переконливо веде своїх шанувальників у багатий духовний світ нашого минулого.  Кожна творча зустріч, кожен виступ колективу неповторний. На запитання  про сценарій «Посиденьок» Л.Канайло посміхнулася і відповіла, що сценаристи це колектив.

Багато хороших слів можна сказати про аматорів, а головне  що вони не тільки постійно вдосконалюються , а й діляться  життєвими набутками з молоддю.  Яскравим прикладом цього є співпраця відомого за межами Воловеччини скрипаля В. Гафинця і молодого, талановитого Іванка Сличка. Василь Федорович переборюючи прожиті роки, з легкістю підхопить будь-яку  новту, що її заспівають жіночки. Іванко ж з юначим запалом, невимушено і граційно за допомогою голосу, скрипки або баяна, гру на якому до речі осилив самостійно, несе чарівну мелодію до глядачів. Ну зовсім по-веречанськи !

Щоразу «Посиденьки» неповторні. Не стали винятком і цьогорічні зимові. За  основу було взято різдвяні свята.

З року в рік селяни перед Святою вечерею несли свої нестатки-негаразди до річок і потічків у надії, що водичка Йорданичка, що омиває береги, омиє і їх щених – породжених на здоров′я та щастя-долю. Еге ж скаже пересічний читач,  де ж зараз та чиста водичка Йорданичка, коли річки забруднені, захаращені мов вени наркомана. Саме тому розповідь гості свята, Наталії Олексіївни - секретаря сільської ради, про обряд умивання прозвучала як дивна казка. Уява глядачів   малювала казковий зимовий вечір, кругом кучугури снігу, норовлива, швидка Кобличка не дає морозові скувати себе льодом, тож і проруби не всюди треба рубати. Давши лад худобі, люди виходять до річечки, до джерела життя, вітають сусідів і кожен тихо просячи-молячи про своє, вмиваються. А для хлопчаків, найцікавіше вранці: треба  раніше встати і побігти на річку, адже вчора вмиваючись сусіди залишили у воді копійки, ото багатство, ото щедрий початок для колядувальників.

Господар дійства І.  Бляшин вносить сіно до імпровізованої хати: «Дай, Боже щасливий Святий вечір!». Жінки швиденько розносять її і шукають хто гриби, хто ягоди, а хто ворожить на курчат та телят: «квох- квох» та «му – ме», звучить  зазивно та весело. Запалюється свічка, що стоїть біля керечуна на вишиваному рушнику і щиро звучить «Отче наш» за сім′ю, за Україну, за всенький світ, пошли нам, Боже, миру та благодаті!

Бог предвічний народився,

Прийшов д′несь со небес,

А в би спасти люд свій весь…

щирим  благополуччям звучить колядка. «Вінчирую, не перестану, поки дащо не дістану….»,- сміючись вінчирують  колядники.

А між колядками смакують наїдки, оцінюють їх та випитують одна в одної сімейні рецепти.

Воловеччина гірський край,пшениця не родилась, тому не дивно, що кутя - традиційна українська страва Святого вечора, не притаманна нашим предкам. Гриби, капуста,  боби, пироги  були основними продуктами. Минулорічна осінь радувала грибників щедрими ужинками. Тож поєднуючи минуле з сучасним жінки порівнюючи смакові якості обмінювалися рецептами.

А музика розтягнув міхи баяна і полинуло «Нова радість стала…», «Небо і земля..» … .За колядками згадали, що вчора було Івана і прощебетала щедрівочка «Ой устань, Іване, …»,  «Ой пас Іванко коня золотого…». Потім шанували бабойок, а за щедрівками  полилась пісня  щира, ніжна, голосиста, як веречанське жіноцтво. 

І віриться, що всі щирі зичення здоро′вя, родинного благополуччя,  миру та спокою, які прозвучали від сільського голови  І. І. Григи в адресу учасників свята збудуться.

Завідуюча Верхньоворітською сільською бібліотекою                 Н.М Приймич